Сергій Жадан: Народу нас..ти на цю купку “інтелектуалів”
Сергій Жадан: Народу нас..ти на цю купку “інтелектуалів”

Сергій Жадан: Народу нас..ти на цю купку “інтелектуалів”

16:32, 10.09.2009
13 хв.

Українській літературі потрібна не цензура, їй потрібна відповідальність... Уявляєш, через сто років будуть пам`ятники мені стояти, а може навпаки... Інтерв`ю

Сергій  Жадан – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Лауреат видавництва "Смолоскип" і Міжнародного літературного конкурсу "Гранослов". Премія Бу-Ба-Бу за найкращий  вірш 1998 року. У 2001-2007 роках його книги визнавалися найкращими книжками року. Остання видана книга – "Лілі Мален" – збірка нових та вибраних віршів. Письменник працює над новим романом, який має зявитися наступного року (фрагмент можна прочитати в журналі "Афіша").

Сергій Жадан  давно став об`єктом захоплення і  любові з боку одних, і заздрощів та навіть ненависті – з боку інших. Одні називають його найкращим поетом сучасної української літератури, інші періодично поливають черговою порцією бруду. Як реагує на ці прояви "народного визнання" письменник, а також про його ставлення до політики, цензури та інших речей  ми запитали самого Сергія Жадана.

Нелегке у мене завдання: за останній місяць зустріла десь 5 інтерв`ю з тобою...

Відео дня

Я також щось недавно зайшов в Інтернет, і там до хрініща мене. Треба, мабуть, узяти відпустку.

Тож я собі занотувала запитання, які не варто ставити. Не буду тебе питати ні про роман, над яким працюєш, ні про нову книгу, ані про тур з Андруховичем. От про виставу розпитаю. За  інформацією "джерела", готується вистава за твоїм текстом.

Щойно віддав текст режисерові.

Це буде щось зовсім нове?

Ні. Це має бути "Власник найкращого клубу для геїв" із "Гімну демократичної молоді". Юрій Одинокий, власне, звернувся ще навесні з ідеєю вистави. Ми з ним довго вирішували, як би це все зробити, вирішили у це оповідання додати персонажів, взяти кілька додаткових ліній. Подивимось, що з цього вийде. Десь наступної весни він хоче це поставити. Щоправда, є поки одна не вирішена проблема: що робити з ненормативною лексикою. Все ж таки національний театр імені Франка... Є кілька варіантів, але поки універсального рішення не вигадали.

В одному  з інтерв`ю ти сказав, що велика  біда в тому, що українська  проза ніби зависла у посттоталітарному, пострадянському дискурсі, але твої  тексти теж просякнуті цим духом – от відкриваєш "Анархію в Україні", і просто на запах відчуваєш своє радянське дитинство...

Та вона ж написана чотири роки тому.

Тобто, твій новий роман буде вже поза цим?

Мені здається, що буде щось інше, принаймні мені цього хочеться... Я ж змінююся, мені здається, те, що я пишу, теж змінюється. Тому що не дуже розумно й продуктивно триматися тих самих тем.

А не боїшся розчарування з боку читачів?

От розчарування я, напевне, не боюсь, тому що я вже  до цього звик. Звик, що читачі не встигають  за тим, як я пишу і змінююся. Вперше я з цим зіткнувся після "Депеш Мод". Це була перша книжка, яку прочитало багато людей, більше ніж попередні. І от наступну – "Анархію" - багато хто не зрозумів, тому що думали, що це продовження, що далі будуть іти Депеш Мод 2, 3 і т.д. Потім вийшов "Гімн демократичної молоді", який, як на мене, вже зовсім інакший, і знову його не всі зрозуміли. Для мене дуже важливо, щоб кожна наступна моя книжка не повторювала попередню. Хоч багато хто цього не розуміє, бо це в людській природі – триматися того, що  тобі подобається, не особливо вимагаючи чогось нового...

Тут я вирішую “похуліганити”...

"Сергійку, милий, любий... 33-34-35"  (пригадую я здравицю від Олександра Ірванця на честь 35-річчя Жадана)

О, народ цитує! Що значить – класик написав!

То як воно у 35?

Добре.

Не відчувається жодної...

Кризи середнього віку?

Так.

Ні, ще не відчувається.

А я от зустрічаю такі коментарі в Інтернеті, що Жадан тексти почав забувати посеред виступів, у листочок підглядати...

Та ну, розумієш, це гра така: ти забуваєш, а з залу всі підказують, а ти кажеш “дякую”...

Ага, тобто анімація?

Ну це ще не склероз.

Та певно… Які книжки ти читав у дитинстві?

У мене було мало цікавих книжок. Тоді страшний дефіцит був. Я пам’ятаю, коли мені мама дістала “Трьох мушкетерів” Дюма, це таке свято було. Або коли вона мені купила десь "Тореадори з Васюківки" – це теж було одне з найбільших потрясінь мого дитинства. А так, в основному, я читав різне лайно: всілякі спогади про війну, про партизанів-героїв. Це вже коли підріс, почалася перебудова, і повіяло "вітром перемін", з’явилася можливість купувати книги… Я пам’ятаю, коли мені було десь 13-14 років, я приїхав до Харкова і купив, дурень, “Один день життя Івана Денисовича” Солженіцина. Я його купив, тому що це було заборонене  ім’я, мені було страшно цікаво, за якісь заощадження, 5 чи 7 рублів радянських. Почитав - така депресуха. Уявляєш, яке це потрясіння для 14-річного підлітка? Звідтоді Солженіцина не люблю.

А якщо книжка тобі не подобається, ти її дочитуєш?

У мене є сумління читача, я намагаюся дочитати.

Зараз за переклад береться кожен, кому не лінь. От не встиг Жадан написати вірша, і хтось тут же його перекладає, причому про якість не завжди хто думає..

Це все Інтернет, він вбиває літературу. Тому що дуже занижує вимоги. Але немає на те ради. Ти ж не будеш забороняти, не будеш вилучати, не будеш судитися.  Хоча, звісно, це проблема, бо Інтернет, з одного боку, занижує вимоги до письменників, до редакторів, до перекладачів, до критиків, а з іншого боку, страшно занижує рівень читача. Вони читають і думають, що це ось і є література. Іноді читаєш чийсь ЖЖ - це ось теж прекрасне заняття – читати чужий ЖЖ – а там хтось пише вірш, х**чить просто такі ось верлібри, і його друзі пишуть в коментах: “це геніально, геніально… який там Рембо, який Верлен.., ти просто бог, ти таке написав”. А чувак дійсно думає, що це геніально. І ось вони якось так у цьому форматі й співіснують – читач і автор. І вся наша нова література, поезія приблизно так і розвиваються.

Але ж є в сучасній молодій поезії, щось хороше?

Звісно, є багато цікавих авторів… Це зараз, мабуть, список треба назвати так?

Та ні, Боже збав…

Я нещодавно був на Дні Незалежності з Махном, і помітив таку цікаву штуку. Коли відбуваються, скажімо, слеми, молоді поети виходять і починають вимахуватися, починають грати, а грають, як правило, непереконливо і нецікаво. А ось коли слеми закінчуються, і вони починають просто читати свої вірші, у цьому багато цікавого і справді талановитого. Ну, в кожному разі, мені так здається. У них такі хороші вірші, якісь цікаві образи, знахідки. Тобто, коли немає цього духу літпроцесу, немає намагання зайняти якусь позу, коли вони стають самими собою, у них з’являється власний голос.

У нас зараз прийнято сварити молоду поезію. При цьому її ніхто не читає. Сварять, бо знають, що є якісь міфічні слеми, де роздягаються, імітують статеві акти, і так далі, а насправді, що ці поети пишуть, що вони читають, і що у них  в головах – мало хто знає. А у нас багато цікавих авторів.

А ти критикувати зважуєшся?

Я краще промовчу, коли не подобається. Тому що, так чи інакше, для більшості людей не так важливо, щоб хтось оцінив їхні твори, як важливо, щоб їх похвалили. Знаєш, коли мені було 17-18 років, мені хотілося, щоб мене хтось похвалив. Мені це свого часу, мабуть, допомогло. З іншого боку, є купа притусованої публіки, яка сама нічого не робить, але страшно не любить, коли щось робить хтось інший. І вони на кожен порух надзвичайно нервово реагують, ну просто алергія якась, а оскільки у нас в літературі не так багато людей, які виступають ньюзмейкерами, щось роблять, ці люди й стають певними об’єктами ненависті.

Хм, об’єкт ненависті… Пригадую я свій педагогічний досвід. Ти, до речі, чотири роки працював в університеті (З 2000 до 2004 на кафедрі української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ). Чому покинув викладання?

Та я себе невпевнено там почував.. Не моє це зовсім, я закрита людина, а кожного разу відкриватись перед студентами. Якось важко було. Я звик, якщо щось робиш, то робити це щиро, відкрито, а студенти цим користувались, не ходили на лекції, не вчили, або приходили з книжками, просили автографи, приходили на "творчі вечори", а потім починали на цьому спекулювати.

А поставити двійку, наприклад?

Оце ось особливо важко було, серйозно, у мене рука не підіймалася, і я розумів, що це непедагогічно, що я роблю ведмежу послугу. Просто є люди, які створені для викладацької діяльності. Для мене важливий сковородинівський принцип "сродної праці" – робити те, до чого лежить душа і серце, і не займати чужого місця в цьому житті.

Сковорода наштовхнув на думку... Все таки більшість людей його знають за фразою "світ ловив мене, але не спіймав", як ти думаєш, тебе запам`ятають прийдешні покоління за якоюсь фразою?

Та мені якось складно уявити, що буде з прийдешніми поколіннями, і що вони взагалі будуть пам`ятати. Бог його знає, якось цим не особливо переймаюся. Уявляєш, через сто років будуть пам`ятники мені стояти (ага, на яких буде написано "Я повернуся ще, суки" :) – Т.Д.), а може навпаки, ніде нічого не буде, і лише якісь божевільні дослідники літератури в дисертаціях писатимуть "і зокрема письменник такий-то..."

Якщо зазирнути  у не настільки далеке майбутнє. Знаю, що ти – затятий футбольний уболівальник. Країна, як то кажуть, живе передчуттям Євро-2012, а чого ти чекаєш від чемпіонату?

Та нічого. Боюся, що в нашої країни як завжди завищені плавки (сміється), тобто планки очікування. Думаю, буде звичайне Євро, таке як було скажімо в Австрії – Швейцарії.

Ну а відчуття свята?

Свято ж насправді має бути на полі, а сучасні футбольні чемпіонати вже давно не приносять якогось великого задоволення. Але я думаю, що все буде добре.

А що у футболі головніше, результат чи гра? От, наприклад, забив "Металіст" з офсайду гол, а його зарахували, і всі так тишком нишком радіють...

Коли грає твоя команда, то ясна річ головне результат, а коли ти просто спостерігаєш, то звісно хочеться красивої гри. Ну іноді трапляються чарівні збіги, коли твоя команда показує гарну гру і при цьому демонструє якийсь результат, і от за це футбол і люблять. Знаєш, я  ось останній матч Динамо дивився, коли вийшов Шевченко, а я завжди був фанатом Шевченка, я його дуже любив, для мене це був такий ніби взірець українця, якими мають бути українці.

Сина Джорданом називати?

Ні, мається на увазі працьовиті, старанні, цілеспрямовані та успішні.

Які не знають української мови... (додаю я ложку дьогтю)

Зате він англійську й італійську знає.

Так що там про останній матч...

Мені страшенно  не подобається те, що, коли Шевченко був популярним, був на своєму піку, ним страшенно всі захоплювались, просто співали дифірамби, а коли у нього почалася чорна смуга, всі раптом швидко і легко від нього відвернулися, почали його запльовувати і поливати помиями. Мені якось образливо було, тому що це нечесно: людина насправді багато зробила для України, для футболу... І ось він повернувся. Мені страшенно хотілося, щоби він забив. І він таки забив. Справедливість узяла гору.

Щось ми віддалились від "червоної  нитки" розмови, як полюбляють  висловлюватися наші письменники, себто літератури. На твою думку, чи потрібна їй цензура?

Ні, українській літературі потрібна не цензура, їй потрібна відповідальність. Це те чого немає, і чого бракує. Коли люди, отримавши свободу, починають х**чити наліво й направо, не відповідаючи за власні дії. Причому на різних рівнях, від написання віршів і до написання якихось публічних заяв, проведення акцій і т.д.

Ти людина не дуже публічна. Тебе не зустрінеш під якимось відозвами, петиціями, відкритими листами..

Так, я вже забув, коли востаннє це робив. По-моєму, це якась радянська традиція  підписувати листи..

А як же тоді боротися?...

Якщо хочеш з чимось боротися, ну то сам борись. Сам відповідай за свої слова. А всі ці підписання листів – це радянський підхід, неефективний і давно дискредитований.

Ти далекий від політики?...

Зараз - зовсім. Наскільки мене це зачіпало на початку двотисячних (Україна без Кучми, наприклад), коли дійсно здавалося, що треба підписувати якісь листи, треба щось робити, рятувати Україну... А життя навчило, що Україна сама прекрасно дає собі раду без цієї от купки інтелектуалів, які себе вважають, як говорив Ілліч, мозком нації, і які є насправді не мозком а лайном. Тому, я думаю, всі ці намагання української інтелігенції робити вигляд, що вона на щось впливає – смішні у цьому суспільстві. Я не впливаю. Я якраз дуже скромно ставлюся до міри своєї впливовості й популярності у цій країні. У мене просто велика віра в український народ, його здоровий розум. Тому не думаю, що Україні найближчим часом загрожує якийсь колапс.

Просто більшість населення  не читає літературу, навіть Інтернетом не користується, тому мало що знає про існування інтелектуалів. Найпростіше, це заплющити очі, робити вигляд, що є якісь євроатлантичні перспективи, або навпаки - перспективи розколу, можна вважати себе пупом нації й вибудовувати якісь концепції. Насправді ж народу насрати на цю купку "інтелектуалів", які живуть самі по собі, і які "страшно далеки от народа". Народ живе своїм життям, і за цим життям надзвичайно цікаво спостерігати, і якось усе це фіксувати у літературі, щоб залишити нащадкам. Це ж, по-моєму, якраз і є якесь таке завдання письменника, якщо вже говорити про якесь завдання чи мету.

Розмовляла Валентина Романенко

Усі фото - Тетяни Давиденко

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся