Неділя,
25 червня 2017
Наші спільноти

Я відведу тебе в музей сексу

Звісно, неможливо уявити роман Забужко без сексу. Ніхто не зрозуміє відмови авторки від цього потужного художнього засобу. Однак, що занадто – то недобре…

Сьогодні взявся за знаковий твір відомої письменниці. Звісно, моя думка може здатися занадто гострою, утім, гадаємо, ані Оксані Забужко, ані її роману вона зашкодити не зможе – адже авторитет письменниці є непохитним, а твори завжди викликають полярні думки в суспільстві, що тільки підігріває інтерес читачів.

Навіть не намагайтеся прочитати книжку Оксани Забужко “по діагоналі”, від діалогу до діалогу, – хоч би тому, що репліки героїв розсіяно сям-там на доброму десятку сторінок, і ви знайдете наступну лише тоді, коли забудете, про що, власне, розмовляють. А може, й не знайдете зовсім, бо авторка урве розмову без пояснень. Так що охочі здолати-таки 800 сторінок “Музею покинутих секретів” мають запастися увагою та бути наполегливими. А ви гадали, що література – це розвага? Дзуськи.

Головне – бажання

Пересічного читача одразу попереджу: для того щоб прочитати новий роман Забужко, треба дуже хотіти прочитати новий роман Забужко. І авторка, до речі, це чудово усвідомлює. Саме тому не заморочується з дешевими підлабузнюваннями до публіки – усілякими там сюжетами, характерами та мотивами. Двоє головних героїв, які весь час плутаються між собою через однаковий погляд на життя авторськими, Забужчиними очима, займаються виключно рефлексіями з будь-якого приводу, а в перервах міркують з приводу власних рефлексій. Все інше: події, персонажі, уривки діалогів – слугує лише приводом для рефлексування.

Отже, маємо справу з романом-проповіддю, типовим жанром для молодого автора. Ні, я не жартую, Забужко сміливо можна віднести до категорії молодих – хоча б тому, що в радянські часи після сорока років тільки-тільки видавали першу повноцінну книжку. Ну, й за родовими особливостями, як-то: небажання посунути своє “я” на другий план, неуважність до інтересів читача, невміння вийти за межі власного емоційного досвіду, – це типова молода література. Хіба що обсяг завеликий, ото й уся відмінність.

Про соломицю в оці

Але автор дуже любить молоду літературу й завжди намагається допомогти авторам, вказати на помилки та дати мудру пораду. І в першу чергу таку: ані авторці, ані героям не варто демонструвати зверхності до інших – мовляв, і русизми вони вживають, і елементарних речей не знають. Бо потім вилізе десь русизм у виконанні головної героїні, та ще й не один – може стати незручно. Або, наприклад, з`ясується, що авторка забулася твори Конан Дойля, на якого посилається, і тому пише: це, мовляв, як ліжко у “Баскервільському псі”, що було прикручене до підлоги. Крий Боже! Баскервільський пес жив на болотах і там чигав на свої жертви, тож нащо йому прикручені ліжка? Тут би проявити крапельку дедукції та згадати, що оповідання з ліжком та змією (а не псом), яка спускалася до нього по шнурку, звалося “Пістрява стрічка” – тим більше, що пізніше знову зустрічається посилання на цей сюжет (слава Богу, вже без згадки про “Баскервільського пса”). Отже, звертаючи увагу ближніх на безліч соломинок у їхніх очах, варто уважніше подивитися в дзеркало, щоб потім не червоніти. Але то нічого – все приходить із досвідом. Вісімсот сторінок – це справді багато, всього не вгледиш. Наприклад, того, що згадувати “Камеді клаб” у романі, дія якого закінчується 2004-го року, не варто, бо ця передача вийшла на російські телеекрани тільки за рік, а на українські – за два роки по тому.

Наступна порада стосується стилю. Якщо речення починається на одній сторінці, а закінчується у кращому разі на наступній – це чудово. Це демонструє інтелект автора та віртуозне володіння пунктуацією. Однак писати товсті романи в такий спосіб – негуманно по відношенню до читача. Короткий есей, врешті, повість розміром із “Польові дослідження...” ще якось витримують такий виклад. А от у великих текстах не варто заощаджувати на крапках. Тоді читачеві буде легше. А читач, шановна авторко, – це наше все.

Гімно чи гівно?

До речі, про крапки, тобто про пунктуацію та правопис. Треба віддати авторці належне – вона філігранно володіє українським правописом і, розуміючи, що читачі часто плутаються, особливо в нецензурній лексиці, чітко проводить кордони. Наприклад, відоме всім дієслово, яким позначається власне інтимний процес, авторка пише через “є” у випадку російського слововжитку та через “ї” у випадку українського. Виглядає патріотично! Те саме з дуалізмом “гімно-гівно”: обидва варіанти присутні на сторінках, що, вочевидь, символізує єдність сходу і заходу. Єдине, що не схоже на Забужко, – це польські фрази кирилицею. Взагалі-то авторка при потребі використовує оригінальний іноземний правопис, але польські слова здебільшого пише по-нашому. Через братерство, чи що?

Звісно, говорити про сюжет “Музею покинутих секретів” не доводиться, бо сюжету як такого немає. Є уривки подій, які подаються читачеві у рідкісних паузах поміж рефлексіями героїв. Однак, навіть при такій побудові авторці все-таки варто було визначити контрольні точки, за якими зорієнтується читач. Бо коли значущі для розвитку подій (не думок, а саме подій) моменти залишаються за кадром, а згадують про них лише мимохідь, заднім числом (як про зрадницю-Юлічку), у читача може скластися враження, що в книзі наявний поліграфічний брак, що неуважні друкарі забулися вшити кілька зошитів у блок. В результаті обурені люди підуть до крамниць вимагати заміни бракованих примірників, а коли з`ясується, що це брак не поліграфічний, – буде неприємно.

Треба зауважити, що авторський наїв вабить старих, як я, читачів. Він часто буває симпатичним. Проте зловживати цим прийомом не варто. Бо коли читаєш абсолютно серйозні просторікування про корпорації, які керують світом, про генно-модифіковані продукти, зокрема картоплю, схрещену зі скорпіоном, – складається враження, що до тексту випадково потрапила вирізка з обласної газети чи кольорового тижневика. А це не прикрашає роман, розрахований мінімум на десятиліття. І злобні мафіозі, які організовують телеконкурс краси, щоб вивозити наших дівчат за кордон, байки про десятки тисяч доларів, які вони готові платити телезіркам за те, щоб вони вели подібний конкурс, – та й узагалі вся лінія “Міс Каналу” викликає посмішку вже не поблажливу, а скептичну. Невже це все, на що вистачило фантазії? Я гадав, що подібні теми вже вичерпано авторами дешевих детективів та закордонних серіалів тридцятирічної свіжості. І нарешті фраза “дуболом 188 см. 82 кг”, яка звучить з вуст героя, викликає просто-таки гомеричний регіт. 188 см на зріст та 82 кг на вагу – це дуболом? Що ж це за дуби такі пішли? Якби герой важив хоч би центнер, він був би схожим на дуболома. А 82 кіло при такому зрості – це, м`яко кажучи, худорлявий хлопець, і не більше.

Взагалі той факт, що всі герої дивляться на світ очами автора, не є перевагою для літературного твору. Принаймні через те, що один із героїв – чоловік, а другий – жінка. І фрагменти, у яких виклад ведеться від них, мають відрізнятися не тільки за дієсловами: “я пішла” чи “я пішов”. Чоловіки й жінки по-різному думають, діють – хай там що кажуть феміністки. А коли антиквар Адріян отримує дзвінок з офісу з повідомленням про те, що “нарешті сталося!” – там сидить дядько зі справжнім скарбом і треба негайно їхати охмуряти його, – що одразу робить наш герой? Рішуче відсуває засмажену вже яєшню, а далі: йде в душ, миється, голиться, шукає лосьйон після гоління, не знаходить, обливається одеколоном і потім починає вибирати костюм, у якому поїде на роботу. Терміново, нагадую, поїде, бо там чекає шанс усього життя, і він не повинен зіскочити до конкурентів! Як вам такий герой? Вже не кажучи про його поведінку до цього дзвінка: нормальний гетеросексуальний чоловік ходить по квартирі та нюхає предмети, залишені коханою, уявляє, де вона стояла, що робила... Ні, я допускаю, що така поведінка можлива, проте вона все-таки вимагає пояснень з боку авторки – наприклад, про те, що герой через специфічне виховання чи темперамент поводиться нетипово для чоловіка, не так, як усі інші.

До речі, якщо ви сподіваєтеся, що швидко дізнаєтеся про те, чи встиг антиквар на зустріч зі своїм важливим клієнтом, то дарма. Про це лише в другій половині роману, буквально кількома словами згадується як про щось другорядне. А отже, навіть не намагайтеся зрозуміти, що й навіщо роблять герої, – це абсолютно неважливо. Важливо те, що вони, тобто авторка думає.

Окремо хочеться сказати про мову. Любов пані Оксани до складних та рідкісних слів давно відома, і тут вона собі не зраджує. Зізнаюся, що сам неодноразово опинявся у глухому куті перед слововживанням авторки, але принципово не ліз до словників, бо гадаю, що при читанні художнього тексту вони не мають використовуватися. Єдине, що зауважу: слово “соша” (шосе) та форма “мо’” (може) не є характерними для Борисполя. Шосе називають “сошою” або ж “сошем” на Хмельниччині, а це в інший бік від Києва. Звісно, не можна гарантувати, що героїня, яка вживає ці слова, не прибула з Хмельниччини, але якщо вже використовуєш нехарактерні для місцевості вирази, варто зауважити, що людина нетутешня.

Забужко часто звинувачують у надмірній біографічності творів. “Музей...” теж страждає на це – прототип кожного героя легко вгадується. Мабуть, із метою зашифруватися авторка замість імен іноді використовує ініціал. Наприклад – Р. або Д. Проте коли ініціал використовується поруч із іменем іншого героя, виникає дисонанс. Зауважте самі: “Я там була – з Сергієм, і з Ч., і з Д.” Але особливо дивним виглядає використання ініціалів у прямій мові. Наприклад, один із персонажів єхидно запитує героїню: “Це не Р.?” Уявіть собі це в натурі. Що ж дивуватися, коли в результаті застосування такого прийому доходить до смішного: під час бойової операції УПА, коли герой приставляє пістоля до горла людини, та раптом пояснює: “Я, прошу пана, з П. учитель”. Звісно, не можу ручитися, але якби прийшлося на мене, міг би з переляку й стрельнути. Що то за вчитель з П.?

Секрети бувають різні

Ну і, звісно, неможливо уявити роман Забужко без сексу. Ніхто не зрозуміє відмови авторки від цього потужного художнього засобу. Однак, що занадто – то недобре. І коли героїня, описуючи першого зустрічного чоловіка, одразу заявляє, що в нього простатит, – погодьтеся, це не зовсім нормально. Тема простати взагалі багато важить у романі, просто якийсь музей секретів простати виходить: практично всі персонажі слабують на імпотенцію чи то простатит. Виключенням є тільки головний герой. Звісно, ми не можемо не порадіти за нього, але постійне мусування цієї теми героїнею має стривожити авторку. Ну а використання нею порівняння “це як після анального сексу” мене просто збентежило. Боюся, що не всі зможуть оцінити таке порівняння належним чином – навіть серед жінок, не кажучи вже про більшість чоловічої статі. Чи то, може, роман адресовано специфічному колу читачів?

Звісно, я ризикую перетворитися на буркуна, але не можу стриматися ще від одного зауваження. Усі сучасні другорядні персонажі роману, окрім близьких родичів, є негативними – а як інакше підкреслиш оригінальність та розум головних героїв, що взяли на себе місію висловлення думок самої Забужко? До того ж через талановитий опис деякі з цих самих другорядних персонажів є занадто впізнаваними. Наприклад, стара поетка з рудими кучерями, по якій авторка проїжджається з суто жіночою жорстокістю, зокрема, кепкуючи з віку та залишків колишнього блиску властительки чоловічих думок. Усі ми колись станемо “колишніми коханцями”, то невже хочемо, щоб про нас відгукувалися у подібному тоні? Віра в свою непогрішимість та непідвладність часу характерна для молодих авторів, але її краще позбавитися зараз, щоб не перетворитися у майбутньому на об’єкт кепкувань для ще молодших.

Проте сподіваюся, що мої скромні поради будуть корисними авторці, а значить я не дарма їм свій хліб.

Андрій Нагірний

 

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку